Pages

Categories

Search


Мої загадкові стежки

by
Лютий 2, 2012
БЛОГИ
No Comment

\"\"     Повільно прогулюючись на пероні вокзалу в Радивилові, поглядав на схід, де надранкова темрява приховала мій хутір, – і так закортіло хоч на мить завітати в батьківський дім, пройтися садочком, провідати сусідів. Та, на превеликий жаль, багатьох їх уже немає, не зустрінуть і батько з матір\’ю.
     Електричка Львів – Здолбунів зупинилась рівно о п\’ятій. Я зайшов у перший вагон, примостився біля вікна. Коли поїзд рушив, майже притиснувся обличчям до віконного скла, намагаючись розгледіти місця, що пропливали за вікном. Адже близько п\’ятдесяти років тому мені доводилось тут часто бувати.
     Але липка темрява так щільно все окутала, що я не зміг побачити ні стежини, ні деревини, аніякої будівлі. Не вгледів і переїзду в кінці станції біля \”заготзерна\”, і дороги, що колись петляла звідси до нашого хутора. Цією дорогою мені, підлітку, часто доводилось ходити і до станції, і до міста. Щоб скоротити шлях на цілий кілометр, я одного разу, ідучи з міста, вирішив прокласти пряму стежину. Півдня топтав босими ногами поля і межі, і відразу нею стали ходити всі хуторяни.

\"\"Повільно прогулюючись на пероні вокзалу в Радивилові, поглядав на схід, де надранкова темрява приховала мій хутір, – і так закортіло хоч на мить завітати в батьківський дім, пройтися садочком, провідати сусідів. Та, на превеликий жаль, багатьох їх уже немає, не зустрінуть і батько з матір\’ю.

Електричка Львів – Здолбунів зупинилась рівно о п\’ятій. Я зайшов у перший вагон, примостився біля вікна. Коли поїзд рушив, майже притиснувся обличчям до віконного скла, намагаючись розгледіти місця, що пропливали за вікном. Адже близько п\’ятдесяти років тому мені доводилось тут часто бувати.

Але липка темрява так щільно все окутала, що я не зміг побачити ні стежини, ні деревини, аніякої будівлі. Не вгледів і переїзду в кінці станції біля \”заготзерна\”, і дороги, що колись петляла звідси до нашого хутора. Цією дорогою мені, підлітку, часто доводилось ходити і до станції, і до міста. Щоб скоротити шлях на цілий кілометр, я одного разу, ідучи з міста, вирішив прокласти пряму стежину. Півдня топтав бо­сими ногами поля і межі, і відразу нею стали ходити всі хуторяни.

Невдовзі мене тут підстерегло лихо. Повертався якось з міста. Ніс сумку з відрізом матерії на сукню мамі. Коли зайшов у поле, де колосилось високе жито, з нього вискочив хлопчисько років двадцяти з ножем у руці і кинувся до сумки. Я з переляку жбурнув її йому у вічі і – мерщій втікати до станції. А він – за мною. Та, мабуть, упевнившись, що не наздожене, кинув сумку на стежку і понад житом повернув у поле. Мені надзвичайно шкода було матерії, і я повернувся за сумкою. Грабіжник зупинився і звіддаля розмахував руками.

…Найперша стежина водила мене до школи і з бабусею до церкви в село Башарівку. На цій стежині в 1944 році мене мало не вбили чекісти. Вони рухались на підводах з Радивилова ловити в нашому чи сусіднього селі бандерівців, а я поспішав зі школи додому. Добігши до стежки, повернув у поле. Вони ж подумали, що то втікає повстанець, і зчинили стрілянину. А я вирішив, що військові побачили зайця і хочуть його підстрелити. І рвонув ще швидше, аби проминути ту небезпечну смугу. Лише після сьомого пострілу, коли куля просвистала десь біля скроні, здогадався, що стріляють по мені.

Дід Василь жив у другій половині хати. Батько ж мій тоді воював на фронті. До діда підвели повстанця, який здався чекістам. Він засвідчив, що у дворі є криївка і він у ній ночував. А зблідлий дідусь усе доводив, що той переплутав хату чи хутір. Тим часом \”яструбки\” і чекісти із шомполами в руках нишпорили скрізь: у дворі, садку, стодолі, хліві, на горищі. Але криївки так і не знайшли. Коли вони пішли, дід довго плакав і молився. Минуло чимало часу, поки я дізнався, що тоді трапилось. 

 

Василь КРАСНОПОЛЬСЬКИЙ.


no Responses

  1. Гулійчук Віктор

    Квітень 3, 2012, 11:42:09

    Дуже сподобалась розповідь. Й справді що б хто не казав, але все таки тяжко прийшлося нашим Бабусям і Дідам.

  2. Семен

    Лютий 3, 2012, 14:03:58

    Бандерівці їздили в Крупець по самогонку і з мадярами ділились.А як що вони паровоза злякались,то можна зрозуміти що то за вояки були.))) wink



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *