Pages

Categories

Search


Натуральне полотно тчуть на дерев\’яних верстатах

by
Березень 6, 2013
КУЛЬТУРА
No Comment
\"\"

     У райцентрі Радивилів на Рівненщині працює майстерня, де виготовляють полотно за старовинними технологіями. Жінки-ткалі по кілька годин на день сидять за дерев\’яними верстатами, щоб відтворити давній національний одяг. До літа у майстерні планують відкрити музей ткацтва, де туристи також зможуть спробувати себе у цьому ремеслі.

     Майстерня розташована у колишньому приміщенні місцевої меблевої фабрики. Верстати та старий одяг киянин Володимир Дзьобак збирає по рівненських селах уже 3 роки. Називає етнографію своїм хобі.

     \”Я народився і виріс у селі Срібному тут, на Радивилівщині. Почав писати книгу про своє село, а виявилося, що у ньому було багато ремісників. Отак і зацікавився ткацтвом і вирішив створити музей-майстерню, – розповідає Володимир Васильович. – Старі ткацькі верстати по селах стоять розібрані на горищах, а онуки ткати уже не вміють. І хоча люди давно самі цим всім не користуються, віддавали і продавали станки та одяг дуже неохоче. Я через оголошення у газеті знайшов кілька жінок, які погодилися працювати у цьому проекті. Нас консультує відома в області етнограф Алла Українець, приїжджають і дають уроки різні майстри\”.

     У райцентрі Радивилів на Рівненщині працює майстерня, де
виготовляють полотно за старовинними технологіями. Жінки-ткалі по кілька
годин на день сидять за дерев\’яними верстатами, щоб відтворити давній
національний одяг. До літа у майстерні планують відкрити музей ткацтва,
де туристи також зможуть спробувати себе у цьому ремеслі.

\"\"

     Майстерня розташована у колишньому приміщенні
місцевої меблевої фабрики. Верстати та старий одяг киянин Володимир
Дзьобак збирає по рівненських селах уже 3 роки. Називає етнографію своїм
хобі.

     \”Я народився і виріс у селі Срібному тут, на
Радивилівщині. Почав писати книгу про своє село, а виявилося, що у ньому
було багато ремісників. Отак і зацікавився ткацтвом і вирішив створити
музей-майстерню, – розповідає Володимир Васильович. – Старі ткацькі
верстати по селах стоять розібрані на горищах, а онуки ткати уже не
вміють. І хоча люди давно самі цим всім не користуються, віддавали і
продавали станки та одяг дуже неохоче. Я через оголошення у газеті
знайшов кілька жінок, які погодилися працювати у цьому проекті. Нас
консультує відома в області етнограф Алла Українець, приїжджають і дають
уроки різні майстри\”

     Деякі куплені старі верстати були ще у робочому
стані. Їх привезли у майстерню і склали наново, хіба що замінили кілька
деталей. Інші верстати відтворили за кресленнями. Берди і човники
довелося замовляти у Новій Зеландії, а сировину везти з Франції та
Китаю. Адже в Україні потрібних ниток з льону майже немає, а з конопель
уже не виготовляють зовсім.

\"\"

     \”Одна така котушка більше кілограма важить\”, –
киває головою на стіл з нитками ткаля Наталія Пуха, яка саме сидить за
верстатом.

     Показує, як виткати серпанок – тонку матерію, з якої жінки колись робили собі намітки на голову.

     \”От на Поліссі чимало старих селянок ще у
1950-тих роках носили намітки, коли по інших районах ця традиція уже
давно зникла, – розповідає Наталія. – Ми тут намагаємося відтворити одяг
Південної Волині, де ткацтвом перестали займатися раніше, ніж по інших
західних регіонах. Тому й про характерні для цієї місцевості костюми
навіть етнографи мало знають\”.

     \”Кожен малюнок розбираємо голкою по ниточках.
Задля одного складного візерунку довелося зробити 90 зразків тканини, –
каже 29-річна майстриня Олена Жолоб на два місяці приїхала до Радивилова
з Києва, щоб повчити місцевих ткаль.\”

     Щоб правильно налаштувати верстат на роботу і
підібрати нитки, треба витратити майже цілий день. Зате ткати потім уже
легше – руки й ноги за педалями самі працюють, – додає Олена. – Хоча за
кілька годин дуже втомлюються очі. Треба бути постійно зосередженою,
порахувати правильну кількість ниток, щоб точно відтворити візерунок.
Але ткацтво все одно приносить мені радість. Зараз нас тут у світлиці
працює четверо – для когось це робота, а для когось цікаве хобі\”.

\"\"

    Олена займається ткацтвом уже 11 років. За день може виткати 2
довгих пояси-крайки. На спідниці та сорочки витрачає по кілька днів.
Вона, як і її колеги-майстрині, вбрана у волинський тканий одяг.

    \”На мені яскраво-червона спідниця зі складними візерунками. Вона має
кілька складок – колись це була ознака заможної дівчини на виданні.
Бідні дівчата носили спіднички простіші, не такі пишні. У червоний колір
нитки тоді фарбували коренями морени, – показує киянка. –У давнину
сучити нитки, вишивати та ткати уміли в кожній сільській родині. Бо
інакше людям не було би у що вдягнутися – адже магазинів не було, жили з
натурального господарства. Візерунки й техніки передавалися з покоління
у покоління. Якщо бабця робила якусь помилку, то з тою помилкою потім
ткала і її онука\”.
    Дзьобак каже, що його майстерня поки працює лишень на одну шосту
потужності. З часом він збирається її розширити і набрати більше
майстринь. Скільки коштів уже витратив на своє хобі, не називає.
    \”Точної суми не скажу, але трикімнатну квартиру на ці гроші купити
зміг би. Ремесла вимирають, а мені хочеться щось і для нащадків
залишити. Можливо, до ткацтва згодом додам і гончарство\”.    У липні
радивилівські майстрині поїдуть на всеукраїнський фестиваль ткацтва у
село Пляшеву, що неподалік райцентру – 5-7 липня там відзначатимуть
чергову річницю козацької битви під Берестечком.

Олена ВЛАСОВА
gazeta.ua


no Responses

  1. читач

    Березень 6, 2013, 23:32:48

    можна писати про хобі п.Дзьобака, а можна й уточнити: це – його бізнес, адже на одяг під старовину є попит у Києві, де він, син колишнього директора крупецького птахорадгоспу, вельми успішно веде різні бізнесові справи



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *