На Личаківський цвинтар у Львові приходять, щоб поклонитися пам’яті видатних людей, щоб перейнятися особливою атмосферою цього міста мертвих, де знайшли свій останній спочин близько 400 тисяч людей.

Між високими гробів­цями, подекуди вище люд­ського зросту, почуваєш себе, наче в якомусь міс­ти­ч­ному світі. Кажуть, це кла­довище – одне з най­ве­личніших у Європі. При­най­мні мені воно видалося багато в чому схожим на ві­­домий некрополь – па­ризький Пер-Лашез, яким можна здійснити екскурсію завдяки віртуальному Інтер­нет-сайту, «пройшовши» алеями у будь-якому на­прямку на власний вибір.

Наприкінці жовтня, коли саме зав’ядання природи пробуджує мінорні настрої, а пожовкле листя між над­могильними пам’ятниками мовби підсилює усвідом­лення минущості всього сущого, я чотири години блукав Личаківським. Див. мій ФОТОАЛЬБОМ (понад 120 знімків). Певна річ, насамперед підійшов...

Складна штука історія. Уже більш як 64 роки тому відгриміли зал­пи війни на нашій землі. Але тільки тепер, на 66 році свого життя, донька фрон­товика змогла мовити крізь сльо­зи:"Я знайшла тебе, батьку".

У Радивилівському районі, який відомий Державним історико-меморіальним заповідником «Поле Берестецької битви», активно розвивається кра­єзнавчий рух. Новим імпульсом для цього послужило відкриття у 1967 році в селі Пляшевій музею «Козацькі могили». Головне свідчення роботи краєзнавців – пожвав­лення роботи заповідника, а також районного історичного музею, ство­рення краєзнавчих музеїв у загальноосвітньому лі­цеї, ряді шкіл, випуск місцевими авторами книг краєзнавчої тематики.

Ще три десятки літ тому Радивилів (Червоноармійськ) не дуже-то був схожий на місто, от хіба що в ті ж часи, тільки трохи раніше, розчищена центральна площа виказувала задуми проектувальників забудови. Мабуть, найбільш «визначними» спорудами вважалися адмінбудинок райради, приміщення райвузла зв’язку, будинку побуту. З інших боків до майдану підступали одноповерхові житлові будинки, хоч існували вже й висотний елеватор комбінату хлібопродуктів, універмаг (старий), трохи врозсипку – 3-поверхова школа№1, 2-поверхові торговий комплекс райспоживспілки, музична школа, корпуси лікарні, кілька багатоквартирних двоповерхівок у центральній частині міста. Вони й сторювало колорит провінційного райцентру. У 1976 році здали в експлуатацію новий будинок культури.

    Дуже багатовимірний він, світ людських інтересів і захоплень. Одному до душі багатогодинне сидіння з вудочкою біля ставка, а інший не пожертвував би на це навіть години, хтось подовгу розв"язує шахові завдання, "спалюючи час" над 64-клітинковою дошкою, а іншому не до снаги навіть з"ясувати, як ходять шахові фігури, ще комусь до вподоби виливати почуття, заримовуючи поетичні рядки, а багато хто взагалі не бере до рук збірок віршів. Що ж, кожному своє...

    Досить тривалий час радивилівці , як мешканці так і працівники торгівлі, відчувають нестачу дрібних грошей , а вірніше монет. Можливо це можна потрактувати як дурницю,  але зрештою викликає дискомфорт при розрахунку за придбані речі, чи то  щось з побуту, чи з продуктів харчування. Радивилівські продавці змушені виходити із ситуації нав’язуючи покупцю деколи зовсім непотрібні дрібнички компенсуючи цим  нестачу фактично монет усіх номіналів.

       Продавець із одного міських продуктових магазинів розповіла, що Радивилівське відділення ощадбанку не замовляють монет так як при подібному обміні існує комісія 3%. А це для відділення великі непередбачені затрати...

    Помиляються ті роботодавці котрі забороняють користуватися  на робочому місці Інтернет – пейджером, інакше кажучи ICQ.  Як показують спостереження,  працівнику постійно потрібно  отримати оперативно якусь інформацію, відповідь пораду.  При живому спілкуванні то слід відволікатися від самого робочого місця що ті ж самі питання задати співпрацівнику, сусіду по офісу, а це займає багату часу. А по «асі» одразу задати питання і оперативно отримати відповідь, і не лише з особистих, а і з професійних. Це звісно у свою чергу підвищує продуктивність офісних працівників.

   Їздити щоб жити, і жити щоб їздити. Саме це твердження перше що  я почув у відповідь сидячи за гальбою пива із Радивилівськими байкерами. А питання звучало: Хто саме такий байкер?

- Бути байкером це приблизно, як охмілівший стан душі; говорить Петро Пукас, один з перших байкерів радивилова;  - вічно молодий, вічно п’яний, своїм захопленям, подорожами, знайомствами. Необхідно самому в дійсності відчути усю цю насолоду дійства, починаючи від складання свого мотоциклу до подорожей на ньому. Ось це і є справжній драйв.

26 березня у відділенні медико-соціальної реабілітації інвалідів та осіб похилого віку Радивилівського територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та малозабезпечених громадян відкрито галокамеру («Соляну кімнату»).

Відомо, що медикаментозне лікування хронічних захворювань часто заходить у глухий кут. У таких випадках немедикаментозні засоби відіграють особливу роль і, зокрема, спелеотерапія. Це один із методів лікування, заснований на використанні природного мікроклімату печер, соляних шахт, гротів.

Невелике приміщення у відділенні медико-соціальної реабілітації інвалідів та осіб похилого віку Радивилівського територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та малозабезпечених громадян з соляними стінами, стелею своїм особливим мікрокліматом і справді нагадує природну печеру чи шахту. Тут хочеться дихати глибоко, на повні груди. Повітря свіже, чисте і неначе гострувате «на смак». Ті, хто бував у Солотвино, кажуть, що так пахне сіль у шахті.