Дідусь і бабуся цієї немолодої жінки, чехи за національністю, у першій по­ловині минулого сто­ліття жили в селі Бо­гу­шів­ка під Луцьком. Її мати, Слава В'я­чеславівна, після вста­новлення на Західній Ук­ра­­­їні радянської влади вла­ш­тувалася на роботу в одну з військових частин, що дислокувалася тоді у Лу­цьку, там і познайомилася з віськовослужбовцем Анд­рієм Степановичем Си­ро­квашиним, 1918 р.н., урод­женцем міста Смоленська.

Молоді по­кохали одне од­ного. Поб­ралися. Але не­довго ті­ши­лися молодята сімейним щастям. Розпо­чалася війна.  Частина, в якій служив Си­роквашин, теж з боями від­ступила на Схід. Подружжя листува­лося, наскільки це вдава­лося в умовах війни. Про народження у 1943 ро­ці доньки чер­во­но­ар­мі­єць-кавалерист дізнався на фронті.

– Мама написала, що хоче назвати мене на чесь­кий лад – Боженою, однак батько, – як розповідала мені Надія Андріївна у вівторок на мемо­ріалі Сла­ви, – про­сив назвати Наді­єю. Мов­ляв, буде у нього надія за­лишитися в живих на війні, побачити сім'ю, донечку. Надіявся. Але не судилося.

Влітку 1944 року Слава В'ячеславівна отримала похоронку на чоловіка. Повідомлялося, де і за яких обставин загинув рядовий А.С.Сироквашин.

Але в 1947 році, коли прабатьки виїжджали у Чехію на постійне місце проживання, чимало з до­кументів, у тому числі похоронка, назавжди загу­билися.

Тож маленка Надійка мало того, що ніколи не бачила батька,  а й навіть не знала, де він похо­ва­ний. А бажання дізнатися це і вклонитися його світлій пам'яті супрводжувало з дитинства протягом усього життя. І коли здобувала пе­да­гогічну освіту у Львів­сь­кому державному універ­ситі, і коли працювала ме­то­дистом у дитсадку в Сос­нівці на Львівщині. І куди тільки не зверталася, звіду­сіль приходили невтішні но­вини.

А життя продов­жува­лося. Мама Надії Андріївни, свого часу вдруге вий­шов­ши заміж, у 1970 році ви­їжджає з чоловіком у Чехію до батьків. І доньчину сім'ю агітували їхати з ними. Але не зважилася тоді Надія Андріївна на переїзд. Її жит­тя в Україні, як вважала, було влаштоване добре, тут друзі й знайомі. А ще треба було звершити оту важливу справу – знайти могилу батька.

Однак тривожні події серпня 1991 року в Радян­ському Союзі спонукали її переїхати із сім'єю до ро­дини в Чехію. Звісно, і там теж, попри життєві клопоти, не припиняла пошуків мо­ги­ли батька, писала листи в архіви – тепер уже  колиш­ніх со­юзних рес­публік. І ніколи не втрачала надії.

– Останнього листа на­пи­сала у Міністерство обо­рони Росії, – розповідає Надія Андріївна. – Звідти прийшла відповідь, що мій лист відправлено в Росій­сь­­кий державний війсь­ко­вий архів. І саме звідти, від заступника директора цього архіву В.Воронцова, при­йш­ла відповідь, да­то­вана 27 березня 2008 року. У ній йдеться про те, Андрій Степанович Сиро­квашин, який служив у 50 гвардій­ському кава­лерій­ському полку 13 гвар­дій­ської кава­лерійської дивізії на посаді шабельника (військове зван­ня – рядовий), загинув 19 березня 1944 року, похований на західній околиці села Засова Рів­ненської області.

Це дало підстави гро­мадянці Чехії, жительці мо­ра­війського містечка Шум­перк Н.А.Нестеренко для уточ­нення місця захо­ро­не­н­ня батька. У Києві їй запропонували подзвонити за докладнішою ін­фор­мацією у Дубенський між­районний військкомат, там дали телефон війсь­кового обліковця Ради­ви­лівської міськради. Як з'я­су­валося, А.С.Сироквашин перепо­хований у братській могилі на меморіалі Слави у Ради­вилові. Щоправда, прізви­ще на надгробній плиті викарбуване з по­мил­кою – "Строквашин". І ось Надія Анд­ріївна, нарешті, змогла вшанувати світлу пам'­ять батька, запалити свічку на могилі...

А ще дякувала за уваж­не ставлення до неї, за те, що наші земляки бережуть пам'ять про полеглих. І наостанок пообіцяла ще при­їхати на батькову мо­гилу, і не сама, а з донь­кою, внучкою загиблого фронтовика.

Ось така вона, складна штука історія. Уже більш як 64 роки тому відгриміли зал­пи війни на нашій землі. Але тільки тепер, на 66 році свого життя, донька фрон­товика змогла мовити крізь сльо­зи:"Я знайшла тебе, батьку".

Василь СЕМЕРЕНКО.