Pages

Categories

Search


Я все віддав тобі, моя ти Україна. І жив для тебе я, за тебе я загинув!

Я все віддав тобі, моя ти Україна. І жив для тебе я, за тебе я загинув!

Іван Сова житель Радивилівщини, а саме с. Зарічне, який загинув у війні з Росією на сході України 5 вересня 2014 році.

Ця історія не може не залишить байдужим нікого. З сумом, болем  і важкістю вона писалась. Найважче було  близьким Героя нашої країни. Батькам, братові, які зі сльозами на очах згадували моменти життя патріота. Згадували і самі не могли повірити, що він не поряд з ними. Так важко було це все перенести, немов вся історія і життя Івана Сови прийшло крізь мене та я відчув всю біль і втрату його близьких. Співчуваю близьким і рідним всім.  Розумію, що рідним було дуже важко все згадувати, бо ніби заживу рану їх зачіпали, коли вони згадували про свого сина, брата, який для них був такий дорогий. І заплатив найдорожчу ціну, яку можна заплатити – своє життя, за свою країну!  Ми всі завинили перед тими, хто загинув за нас і за нашу країну. За тих хто воював і віддав своє життя за те, щоб у нас  вдома був мир! Тому ми маємо шанувати і пам’ятати своїх Героїв України.  Саме вони сучасні герої, яким б  ще жити й жити, але війна ввірвалась зненацька у їхні життя. І обірвала їхню дорогу життя, а у них  всіх були батьки, рідні, близькі, діти плани, ідеї і бажання жити. І жити не для себе, а для своєї країни.

Чому пішов він воювати? 

Народився  19 січня 1976 року  Іван Сова в селі Бригадирівка Радивилівського району.  Вчився в Козинські школі. З дитинства його приваблювала музика тому, ще відвідував музичну школу у с. Козин.  Після навчання пішов вчитись у Рівненське музичне училище. Після його закінчення працював у Здолбунові в школі вчителем музики. Тут  він і одружився. Але з жінкою розлучився і повернувся додому. До батьків, які жили вже у селі Зарічне, бо тут побудувались. Разом із ними він почав займатись фермерством, мали багато землі, також Іван займався бджільництвом і мав вже більше 30 бджолиних сімей. Але звідки у Івана такий патріотизм? « А цей патріотизм пішов, ще від діда маминого батька. Який був великим патріотом, який жив Україною. На свята ми збирались і всією сім’єю співали повстанські пісні, приймали українські традиції. Саме дід привчив мене з братом з дитинства до патріотизму, а батьки посприяли цьому. Ми жили  всі Україною, нашими традиціями. І на Різдво чи Паску збирались всі у батьківському будинку і співали українські пісні, колядували. І нас боліло за Україну, бо це наша земля. Ми хотіли краще жити на своїй землі і боролись за це. Продовжували ту боротьбу, яку почали наші прадіди-діди.  Мої прадіди жили заможно, мали 11 гектарів землі та 3 гектари лісу. Вони важко працювали на цій землі, але любили її. Дід був не бідною людиною, паном, бо мав землю і був музикантом. Так від діда мені передалася та любов до землі і я працюю у агросфері, на землі. А братові Іванові від діда передалася любов до музики! Але те, що передалось нам обом – це патріотизм, який з дідівською кров’ю передався  мені , братові  і нашим батькам. Ми росли в патріотичному дусі, оточенні любов’ю батьків та любов’ю до своєї країни. Іван разом з батьком ходив у церковний хор співати що неділі. І ми всією сім’єю в неділю і на свята їздили в церкву на службу». Розповідає рідний брат Івана – Олександр

Сам поїхав на євромайдан

Мати зі сльозами згадує, що її сини пліч-о-пліч пройшли всю Помаранчеву революцію. Відстоювали українську незалежність і ту українську мрію про краще життя, що щось зміниться. Потім Іван був  постійно на Революції Гідності. Брав у ньому активну участь, бо його боліло за Україну і пробув на ній майже весь час революції! От коли він приїхав з Євромайдану додому це було 19 лютого сидів за телевізором о 12 годині ночі. І почув у телевізорові таку фразу Євгена Онищука: « Мужики не лежіть на диванах не дивіться телевізор, давайте всі сюди».  І з моїм Іваном немов, щось сталось він взяв телефона почав дзвонити друзям, щоб їхати на Євромайдан, але ніхто не захотів. Тому він вирішив їхати сам. Я зібрала йому швидко речі, їжу. І в першій годині ночі він поїхав сам на майдан. Приїхав на залізничний вокзал і не мав, як добратись до центру. Підійшов до одного таксиста щоб завіз той відмовився, до іншого той тоже не захотів. Лише третій погодився. Каже синочок: Їду з тим таксистом, але не знаю куди він мене завезе чи на майдан, чи до якихось тітушків».  Але завіз його на Євромайдан, мені і батькові говорив що він не на самому майдані а біля нього допомагає потерпілим. Не хотів, щоб ми сильно переживали. Але свому братові Сашові розповів, що на передовій у самому центрі майдану. Біля нього одним за одним падають вбиті хлопці та поранені, а я їх виношу і рятую. Я стою в гарячі точці майдану і нас обстрілюють, чую біля мене раз впав один хлопець, потім інший.  На Євромадані він пробув до самого кінця, поховавши загиблу Небесну Сотню. Тут на Євромайдані сина Слава Богу оминуло і він лишився живий. Приїхав додому весь чорний в сажі, але очі його горіли.  Після Євромайдану Іванко сам поїхав у місто Дубно у воєнкомат залишив свого військового квитка, координати і просив, щоб його взяли добровольцем.

Пішов добровольцем воювати за Україну

Брат згадує, що після Євромайдану  у всіх була ейфорія перемоги. Що от ми перемогли диктатора і все буде змінюватись на краще. Іван пройшов весь Євромайдан від початку до кінця. Така сама ейфорія перемоги була в мене та Івана, коли були на Помаранчеві революції і ми добилися свого.  Всі думали що зараз Україна заживе по- новому, щось почне змінюватись. Воно нажаль не змінилось тоді, але крові і смертей не було. Так на брата дуже вплинув Євромайдан, він ще більше був готовий до самопожертви заради Батьківщини, бо на Революції Гідності бачив смерть і втрату побратимів.  Переломним моментом став, коли Путін увійшов в Крим. Анексія Криму –  це, як удар у спину Іванові і всім тим, хто відстоював зміни на Євромайдані. Бо тут ми перемогли одного диктатора Януковича, тут прийшов інший диктатор Путін! І тоді Іван і ще багато патріотів, які були на Євромайдані збирались на Крим. Щоб так просто не віддавати окупантам нашої української землі. Але Крим було анексовано, загарбано. Наша влада не спромоглась щось зробити і без єдиного пострілу його віддала! Брат служив у Шепетівській військові частині артилеристом. Він не міг чекати коли, його призвуть як військового воювати на схід України. Він пішов добровольцем, хоч і батькам сказав, що прийшла повістка!  Іван йшов на навчання у Яворів повністю у своєму обмундируванні. Каска, бронежилет, форма, берци все крім зброї було куплено за власні кошти!  Вирушив на військові навчання в Яворів 8 серпня і мав бути на навчанні до 5-6 жовтня на навчаннях. Навчали їх добре розповідав брат, були стрільби, підготовки.  Але через напружену ситуацію в країні вже 27 вирушили на схід України в Луганську область під Метелістом були. 80 бригада в, якій брат був була укомплектована на 50%. Були 5 БТР і 5 танків Іван був артилеристом навідником. Їх готували, як групу спецпризначення,  яка мала займатись зачисткою місцевості після сепаратистів. Сепаратистів тоді українські військові майже дожали і розбили до кінця, лишалось декілька днів і їх не було б. Але Іван потрапив на схід, якраз тоді, коли російські воєнні увійшли на схід і почали великими силами розбивати українські війська. Групи і батальйони попадали в оточення сили були не рівні.

Попали у засідку  сепаратистів, але пішли на прорив!

30 серпня вони були на місці призначення 80 бригада. І зразу ж по ним постійно вівся вогонь і безперервні обстріли. На другий день брат дзвонив і розповідав « Я вже запах війни почув».   5 вересня зранку група Айдару попала в засідку і сепаратисти майже всіх 20 айдарівців вбили, одному айдарівцеві вдалось втікти. Він прибіг до тієї 80 бригади в якій був Іван Сова. І розповів, що скрізь засади і вони в оточенні.  Їхня бригада постійно просила допомоги у командування і артилерійської підмоги. Але їх так і не почули. Останній дзвінок брата був нас повернули в останню точку, щоб не попасти в оточення.   Підмоги так і не було і як розповідав вже на похороні брата командир бригади. У нас було два виходи або залишитись там і загинути або прориватись іти в наступ, щоб вийти з оточення. Ми вирішили йти в наступ, бо нашу точку сепаратисти добре знали і ми були в оточенні вони б нас розстріляли б.  Прорив відбувався по трасі Металіст – Щастя. Поле було заміноване, тому полем не можна було відходити.  Ми знали що нас вже чекає засідка і ми були готові до цього. На трасі лежали три ряди мін. Які під час руху колони ми розстріляли з автоматів, щоб прорватись з оточення.  Командир: Ніякої паніки, ми всі знали на що ми йдемо. Перекурили, попрощались одне з одним». І пішли на прорив йшла колона техніки і вела бій зі всіх сторін. Засідка була по обидві сторони траси по які ми рухались і вони добре підготовились до нашого прориву окопались.  Івана посадив в БТР за кулеметом, оскільки брат був більш досвідчений. І він обстрілював всю частину що з права від БТР. Івана Сову вбили в кінці виходу колони  попаданням в голову.  Іван Лемещук, що Гаїв-Ситенських також був разом з Іваном на тому БТР, але він сидів зверху на БТР і його збили гранатометом і його розірвало.  І його не могли забрати. В цей самий день мали підписуватись  перемир’я.  Але так його і не дочекались. На наступний день я не міг додзвонитись до брата. В мене були номера його побратимів. Я подзвонив їм в суботу вранці. Спочатку він приховував правду не хотів казати що мого братика Івана вже не має Тіло Івана Лемещука було забране пізніше, бо брат був в БТР і його вдалась забрати, а тіло Лемещука  пошматована від сильно пострілу. Тіла загиблих направили у Харків, а у нас там живе двоюрідний брат, от ми до нього подзвонили, щоб він провірив морги. І  в одному морзі в списках він найшов ім’я нашого Героя.  З Харкова ми самі доправили тіло і поховали брата на новому цвинтарі у селі Бригадирівка, де він спів в хорі з батьком і звідки ми всі родом. Над його могилою майоріють два прапори жовто-синій і червоно-чорний. Герої не вмирають, вони живуть в наших серцях.   Брат Івана Сови Сашко зі сльозами і болем розповідав і згадував все це. І помітно, як він, батьки і родина сумують та оплакують його. Їм його не вистачає. А нам потрібно пам’ятати героїв. Сашко і сам хотів йти на війну на схід, але через те, що брат був не хотіли брати.  Оце справжні патріоти України, які могли відсторонитись і не йти воювати, але ні на те вони і справжні патріоти!

Так з 80 бригади в, яку призивалось 97 військових в живих лишилась половина.

У Козинські школі відкрита пам’ятна дошка  Іванові Сові за самопожертву і любов до України. Герої не вмирають!

Брат Олександр: « Іван пішов воювати, бо знав що то його країна і він любив всім серцем Україну. Його боліло за рідну землю. Іван казав: « Ми воюємо там на сході,  щоб тут був мир». У брата було ще багато планів та ідей, які війна не дала йому реалізувати.  Скорбимо. Пам’ятаємо. Шануємо. »

2 серпня 2015році , з нагоди Дня Високомобільних десантних військ на території 80-ї аеромобільної бригади урочисто відкрили пам’ятний знак на честь загиблих під час АТО побратимів. За час бойових дій на Сході України, за словами в.о командира частини Володимира Шворака, 80-та аеромобільна бригада втратила аж 90 своїх бійців. І серед них є Іван Сова.

Таких людей і патріотів, як Іван Сова, який загинув 5 вересня 2014 році. Не побоюсь цього слова Героїв  не так багато, які готові боротись за свою країну і жити нею. І не за гроші, для піару чи ще чогось, а просто так, бо я українець. Тому патріот і маю боротись за свою Батьківщину. Багато людей, які на словах показують свій патріотизм, а не на ділі, а ще більшість тих, котрим все одно. Вони думають, що їх це не стосується. Але це стосується всіх і кожного, навіть тих у кого рідні і близькі не воюють на цій війні, але ті, що воюють воюють за нас усіх!

Іван Долюк


one Responses

  1. САША

    Грудень 30, 2015, 19:59:24

    Ваяня був не тільки патріотом, але й Людиною. Він був ДРУГОМ, якого ніхто не замінить…. Ві н був Хозяїном, Він був КАВАЛЕРОМ. В І Н буввввв….ніхто, ніколи його не замінить. Ваня ! Дякуємо Тобі!!



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *