Всі ми люди і всі живемо на одній планеті, та, на жаль, кожен з нас уявляє своє існування по-різному. Ми, чомусь, часто забуваємо, що крім нас є ще й інші, чомусь в один голосом ми кричимо про демократію, та до кінця не розуміємо, що демократія припиняє своє існування в той момент, коли ми, своїми діями, заважаємо іншим; ми любимо розкіш, гроші, гарні речі, та забуваємо про свою духовність і стаємо мізерними і ницими…

    Чи є вороття з цієї смуги, чи можемо ми припинити ідеалізувати власне «Я», чи коли-небудь ми почнемо думати про добробут інших, про те, що планета – це не власна річ, яку можна викупити на аукціоні і, що вона не підвладна нашим планам? Риторичні запитання...     Та колись треба розпочинати знаходити на них відповіді, треба розпочинати знаходити сховані далеко, на дні нашої свідомості, моральні цінності, якими ми повинні керуватися, коли обираємо друзів, кохану людину, майбутню професію…

    Чи зможемо ми це зробити? Чи, можливо, наша сутність уже настільки брудна і загублена, що нам більше ніколи не відчути смаку справжнього щасливого життя, у якому ми не боремося за якусь посаду чи статус, не ганяємось за грішми, змітаючи все на своєму шляху, а просто живемо в гармонії з навколишнім середовищем..? Важко усвідомлювати, що ми ліземо в душу інших, не помічаючи того, що наша ще більш забруднена та зруйнована, а ми навіть і не намагаємося її полагодити. Колись Олесь Гончар написав: «Бережіть собори душ своїх...», та він навіть і не міг уявити, що колись у душі не буде собору, не буде чого берегти та й взагалі чи буде душа???

    Ми вбиваємо, нищимо, руйнуємо... Для нас немає святості, нема Бога, ми не боїмося нікого, ми не думаємо про завтрашній день, ми живемо одним моментом, не розуміючи, що безповоротно губимо самих себе.

    Озирнімося довкола, що ми робимо у цьому світі, для чого живемо? Оглянувшись, можна зробити висновок, що ми лише руйнуємо все навкруги, з кожним «сьогодні» вбиваємо те, що не встигли вбити «вчора». Мені страшно, а вам? Проаналізуймо: нищівні паводки, карколомні землетруси, могучі урагани, всесильні цунамі… Це ще далеко не весь список того, чого ми добилися своїм «милосердним» ставленням до навколишнього середовища. Результатом вище згаданих речей є тисячі жертв, безліч скалічених тіл, а найгірше – душ. Та, чомусь, ці наслідки не можуть переконати нас у тому, що ми живемо, точніше існуємо, далеко не за канонами природи. Нам важко усвідомити, що ми – гості, а не господарі на цій планеті.

    Пройдешся лісом, здавалося б таким далеким від цивілізації, та ні… і тут ми залишили свій відбиток. Невже так важко підібрати пляшку… Хтось скаже – банально, але саме з цього потрібно починати, та ні, навіть не з цього: елементарно потрібно навчитися її не кидати. Задумаймося, на планеті нас більше шести мільярдів, а якщо кожен шостий чимось насмітить… Правильно – наша планета стане суцільним смітником (якщо вже не стала!!!).

    Чому ми не хочемо зрозуміти, що ми не одні? Чому нам важко визнати свої помилки? Невже у нас не залишилося нічого людяного, справжнього? Людино, зрозумій, що вороття може не бути, що назавжди можемо втратити себе, якщо підемо назустріч брехні, насильству, руйнації... Ніколи не пізно почати все спочатку, ніколи не пізно нажати на перезапис власного життя, власної свідомості, ніколи не пізно сказати «пробач», ніколи не пізно допомогти, повірити, зрозуміти... Знайдімо свої моральні цінності, знайдімо у бурхливо вируючому океані свою совість, гідність. Припинімо руйнувати все на своєму шляху, не марнуймо час дарма, адже життя таке коротке і водночас таке прекрасне і багатогранне, проживімо його правильно і зробімо так, щоб майбутні покоління жили на планеті, яка б процвітала і кращала, а не на була суцільним згарищем чи смітником.  Розумію, це важко, але коли кожен з нас спробує це зробити, то буде набагато легше, треба тільки повірити...