Pages

Categories

Search


Удруге народжений

by
Січень 2, 2008
НОВИНИ
No Comment

Для жителя нашого міста, Євгена Белея дорога до життя виявилася довгою і складною: два місяці в комі, лівобічний параліч тіла, нерухомість і втрата мовної функції. Щоб піднятися з ліжка та заново навчитися ходити й розмовляти, мужньому чоловікові знадобилося сім років.

…Ранок. На вулиці накрапає дощ. Євген, інвалід першої гру­пи, відчиняє двері своєї кварти­ри, що на четвертому поверсі житлового будинку, й обережно, без сторонньої допомоги почи­нає спускатися східцями. Рухи його сповільнені й трохи незграбні. Мабуть, кожен крок да­ється нелегко. Та на обличчі чо­ловіка – усмішка, ніби від нього він дістає неабияке задоволення.
\”Тепер я не маю права на пога­ний настрій, – жартує пан Белей. – Психологічна слабкість па­ралізує волю, Натомість що­денні тренування загартовують і підтримують життєвий тонус. Ось так щоранку десять разів до­лаю цю дистанцію. А коли пого­да сприяє, проходжу містом не менш як вісім кілометрів. А ще по дві години працюю на спеці­альних тренажерах у місцевому центрі реабілітації інвалідів і хо­джу на масажі\”.

Для жителя нашого міста, Євгена Белея дорога до життя виявилася довгою і складною: два місяці в комі, лівобічний параліч тіла, нерухомість і втрата мовної функції. Щоб піднятися з ліжка та заново навчитися ходити й розмовляти, мужньому чоловікові знадобилося сім років.

…Ранок. На вулиці накрапає дощ. Євген, інвалід першої гру­пи, відчиняє двері своєї кварти­ри, що на четвертому поверсі житлового будинку, й обережно, без сторонньої допомоги почи­нає спускатися східцями. Рухи його сповільнені й трохи незграбні. Мабуть, кожен крок да­ється нелегко. Та на обличчі чо­ловіка – усмішка, ніби від нього він дістає неабияке задоволення.

\”Тепер я не маю права на пога­ний настрій, – жартує пан Белей. – Психологічна слабкість па­ралізує волю, Натомість що­денні тренування загартовують і підтримують життєвий тонус. Ось так щоранку десять разів до­лаю цю дистанцію. А коли пого­да сприяє, проходжу містом не менш як вісім кілометрів. А ще по дві години працюю на спеці­альних тренажерах у місцевому центрі реабілітації інвалідів і хо­джу на масажі\”.

Лікарі досі не можуть повірити в таке диво. Вони пророкували пацієнту щонайменше прикутість до ліжка і навіть не відки­дали найгіршого фіналу. А він усупереч песимістам зумів повернутись до повноцінного життя.

…Пригода сталася в Польщі, куди Євген поїхав провідати рідню. Одного дня, їдучи на велосипеді, він упав на бруківку і вда­рився головою. Причина нещас­ного випадку досі невідома. При­пускають, що велосипедиста ви­падково збив моторолер, сліди якого залишилися неподалік. Але довести це місцеві поліціянти не змогли чи не захотіли.

Спочатку за життя Євгена бо­ролися польські лікарі, потім його доправили у Радивилівську районну лікарню. Консиліум провід­них медичних спеціалістів оцінив стан чоловіка як безнадійний. Знайомі потайки шепотіли: \”Краще б помер. Не мучився б сам і не мучив би дружину\”.

Та Людмила і думати не хотіла про таке. Вона не зламалася, ви­тримала випробування жорсто­кої долі. Встигала скрізь: і на ро­боту (працює бібліотекарем), і поратись на кухні, і припильну­вати за двома донечками, а най­головніше – побути поруч із чо­ловіком. Розуміла, що її увага, любов і турбота – найкращі ліки для Євгена.

\”Пам\’ятаю, коли опритомнів, – згадує Людмила, потайки витира­ючи гіркі сльози, – думала, що не впізнав. А він узяв ручку і кривими літерами написав моє ім\’я, ледве стрималась, щоб не розплакатися.

Власне, перед Женею ніколи не да­вала волю сльозам. Він мав вірити у себе та свої можливості. Лише че­рез рік чоловік почав вимовляти слова та вчитися ходити\”.

Щоправда, повернення до життя далося Євгену ой як тяж­ко. За сім років постійних фізич­них страждань було все: і скупі чоловічі сльози, і злість на свою безпомічність, і відчай. Він заси­нав і прокидався лише з однією думкою: \”Будь-що зіп\’ятись на ноги. Інакше – не варто жити\”.

Щоб м\’язи не атрофувались, робив прості фізичні вправи навіть тоді, коли був прикутим до ліжка. Боліло так що скреготав зубами, а в очах ставало темно. Та Євген не здавався: перепочине трохи і знову за своє. Але позитивних зру­шень не було. Думав, що марно себе виснажує. У такі хвилини почалися закрадатися підступні бажан­ня. Та одного дня до Євгена піді­йшла доня і попросила благосло­вення на шлюб. Ураз ніби прозрів, схаменувся. Навіть соромно ста­ло за свою тимчасову слабкість. А тепер няньчить онуків і не може натішитися ними. Власне вони, діти та дружила стали його надій­ною опорою. Без них, каже, життя втратило б сенс.

У Євгена складна травма хреб­та, порушена координація рухів. Та він зумів призвичаїтися до но­вих умов життя. Щоранку дибає до спортивної зали місцевого відді­лення реабілітації інвалідів – тре­нувати своє тіло на тренажерах. Дозовані фізичні навантаження на різні групи м\’язів діють, мов цілющий бальзам.

Цей випадок спеціалісти назива­ють унікальним. На їхню думку, диво сталося завдяки двом факто­рам: регулярним фізичним вправам, поєднаним із масажем та ве­ликою силою волі Євгена.
\”Даруйте, – всміхається спів­розмовник. – Часу на теревені не маю: ще не виконав норму на східцях під\’їзду. А точніше – на дистанції життя. Потім планую відвідати комп\’ютерний клуб, щоб відповісти на листи знайомих…\”



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *