Для жителя нашого міста, Євгена Белея дорога до життя виявилася довгою і складною: два місяці в комі, лівобічний параліч тіла, нерухомість і втрата мовної функції. Щоб піднятися з ліжка та заново навчитися ходити й розмовляти, мужньому чоловікові знадобилося сім років.

...Ранок. На вулиці накрапає дощ. Євген, інвалід першої гру­пи, відчиняє двері своєї кварти­ри, що на четвертому поверсі житлового будинку, й обережно, без сторонньої допомоги почи­нає спускатися східцями. Рухи його сповільнені й трохи незграбні. Мабуть, кожен крок да­ється нелегко. Та на обличчі чо­ловіка - усмішка, ніби від нього він дістає неабияке задоволення.

"Тепер я не маю права на пога­ний настрій, - жартує пан Белей. - Психологічна слабкість па­ралізує волю, Натомість що­денні тренування загартовують і підтримують життєвий тонус. Ось так щоранку десять разів до­лаю цю дистанцію. А коли пого­да сприяє, проходжу містом не менш як вісім кілометрів. А ще по дві години працюю на спеці­альних тренажерах у місцевому центрі реабілітації інвалідів і хо­джу на масажі".

Лікарі досі не можуть повірити в таке диво. Вони пророкували пацієнту щонайменше прикутість до ліжка і навіть не відки­дали найгіршого фіналу. А він усупереч песимістам зумів повернутись до повноцінного життя.

...Пригода сталася в Польщі, куди Євген поїхав провідати рідню. Одного дня, їдучи на велосипеді, він упав на бруківку і вда­рився головою. Причина нещас­ного випадку досі невідома. При­пускають, що велосипедиста ви­падково збив моторолер, сліди якого залишилися неподалік. Але довести це місцеві поліціянти не змогли чи не захотіли.

Спочатку за життя Євгена бо­ролися польські лікарі, потім його доправили у Радивилівську районну лікарню. Консиліум провід­них медичних спеціалістів оцінив стан чоловіка як безнадійний. Знайомі потайки шепотіли: "Краще б помер. Не мучився б сам і не мучив би дружину".

Та Людмила і думати не хотіла про таке. Вона не зламалася, ви­тримала випробування жорсто­кої долі. Встигала скрізь: і на ро­боту (працює бібліотекарем), і поратись на кухні, і припильну­вати за двома донечками, а най­головніше -  побути поруч із чо­ловіком. Розуміла, що її увага, любов і турбота - найкращі ліки для Євгена.

"Пам'ятаю, коли опритомнів, - згадує Людмила, потайки витира­ючи гіркі сльози, - думала, що не впізнав. А він узяв ручку і кривими літерами написав моє ім'я, ледве стрималась, щоб не розплакатися.

Власне, перед Женею ніколи не да­вала волю сльозам. Він мав вірити у себе та свої можливості. Лише че­рез рік чоловік почав вимовляти слова та вчитися ходити".

Щоправда,  повернення до життя далося Євгену ой як тяж­ко. За сім років постійних фізич­них страждань було все: і скупі чоловічі сльози, і злість на свою безпомічність, і відчай. Він заси­нав і прокидався лише з однією думкою: "Будь-що зіп'ятись на ноги. Інакше - не варто жити".

Щоб м'язи не атрофувались, робив прості фізичні вправи навіть тоді, коли був прикутим до ліжка. Боліло так що скреготав зубами, а в очах ставало темно. Та Євген не здавався: перепочине трохи і знову за своє. Але позитивних зру­шень не було. Думав, що марно себе виснажує. У такі хвилини почалися закрадатися підступні бажан­ня. Та одного дня до Євгена піді­йшла доня і попросила благосло­вення на шлюб. Ураз ніби прозрів, схаменувся. Навіть соромно ста­ло за свою тимчасову слабкість. А тепер няньчить онуків і не може натішитися ними. Власне вони, діти та дружила стали його надій­ною опорою. Без них, каже, життя втратило б сенс.

У Євгена складна травма хреб­та, порушена координація рухів. Та він зумів призвичаїтися до но­вих умов життя. Щоранку дибає до спортивної зали місцевого відді­лення реабілітації інвалідів - тре­нувати своє тіло на тренажерах. Дозовані фізичні навантаження на різні групи м'язів діють, мов цілющий бальзам.