Pages

Categories

Search


Кохання, яке перемогло все. І знайшло відображення в історії Радивилова

by
Листопад 3, 2009
НОВИНИ
No Comment

\"\"    Якоїсь ночі, коли королевич у черговий раз завітав до коханої, в спальню увірвалися брати з оголеними шаблями напоготові. І пригрозили відтяти йому голову, якщо не вчинить достойно і не змиє ганьби…

    Перші письмові згадки про містечко Радивилів (на Рівненщині) належать до 16 століття, коли цим  поселенням володів князь Великого князівства Литовського Миколай (Микола) Радзивілл на прізвисько Чорний. Видний діяч Реформації, просвітитель, засновник друкарні, він відіграв помітну роль у політичному житті, і великою мірою тому, що його двоюрідна сестра Барбара опинилася в центрі великосвітських інтриг.

    Їй судилося стати королевою Польщі і великою княгинею Литви й Русі. Та ні жаданий шлюб з королем Зигмунтом-Августом (ім’я пишуть по-різному – і як Сигизмунд, Жигмонт), ні вимушене визнання її статусу королівським двором не принесли їй щастя. Збереглися документи, які дають підстави висувати як версію її швидкої кончини (невдовзі після шлюбу й коронації) – отруєння за вказівкою вороже налаштованої свекрухи – королеви Бони, тієї самої, на честь якої названа замкова гора в Кременці.

 

\"\"    Перші письмові згадки про містечко Радивилів (на Рівненщині) належать до 16 століття, коли цим  поселенням володів князь Великого князівства Литовського Миколай (Микола) Радзивілл на прізвисько Чорний. Видний діяч Реформації, просвітитель, засновник друкарні, він відіграв помітну роль у політичному житті, і великою мірою тому, що його двоюрідна сестра Барбара опинилася в центрі великосвітських інтриг.

    Їй судилося стати королевою Польщі і великою княгинею Литви й Русі. Та ні жаданий шлюб з королем Зигмунтом-Августом (ім’я пишуть по-різному – і як Сигизмунд, Жигмонт), ні вимушене визнання її статусу королівським двором не принесли їй щастя. Збереглися документи, які дають підстави висувати як версію її швидкої кончини (невдовзі після шлюбу й коронації) – отруєння за вказівкою вороже налаштованої свекрухи – королеви Бони, тієї самої, на честь якої названа замкова гора в Кременці.

    Барбара, очевидно, вперше з’явилася  у столичному шумному Вільні (нині Вільнюс) у 1538 році, коли мала всього вісімнадцять років. Дочка знаних і багатих батьків, вона відразу привернула увагу іменитих кавалерів.

Ходили різні легенди про цей рід. Існував переказ, що походить він із середовища вищих литовських жерців часів язичництва (як Ердівілли, Монтівілли). Предок Барбари на ім’я Микола Радзивілл прийняв християнство, але втримав колишнє прізвище. Утім, знавці угро-фінських мов пояснюють його значення як «новоохрещений».

    Серед усіх претендентів на руку й серце Барбари батько Юрій Радзивілл, віленський каштелян і член сенату, власник великих маєтностей в Україні, керуючись династичними міркуваннями, віддав перевагу вже не молодому графові Станіславу Гаштольду, новогрудському воєводі.

    Відразу після вінчання Станіслав Ольгердович повіз юну дружину в свій замок Гераньони, за 30 кілометрів від міста Ліда (нині в Білорусі). Бувавши в цьому місті, а також у Вільнюсі, я цікавився обставинами життя Барбари. Навряд чи був щасливим той нерівний союз, принаймні протримався він недовго – всього через чотири роки, в 1542-му, графа Станіслава не стало. Молода вдова опинилася перед реальною небезпекою позбутися всього нажитого добра – справа в тому, що в шлюбі вона не нажила дітей, а в таких випадках за тодішніми Литовськими статутами маєтки чоловіка не залишалися дружині, а переходили у великокняжу скарбницю (в разі відсутності інших законних спадкоємців).

    Батько Барбари помер роком раніше. По суті, її порадниками і заступниками стали старший брат Микола Радзивілл Рудий (1512 – 1588) і двоюрідний брат Микола Радзивілл Чорний (1515 – 1565), обоє доволі заповзятливі й меткі в досягненні політичних впливів. (А прізвиська отримали вони, вірогідно, за колір волосся).

    Барбара повернулася у Вільно, до матері. Велелюдне місто жило забавами та розкішшю. І не в останню чергу тому, що зачинателем багатьох вишуканих балів, вечорів, маскарадів у королівському замку став Зигмунт-Август, великий князь, намісник польського королівського престолу з повноваженнями короля (при живому батькові-королю). Світловолоса красуня Барбара, жвава, дотепна, аристократична, впала йому в око, попри те, що перебував у шлюбі. Він призначив її фрейліною своєї дружини Ельжбети Габсбург. Однак невдовзі, в 1545-му, молода дружина раптово померла, і  це, що називається, остаточно розв’язало руки іменитому залицяльникові.

    Містом поповзли плітки, і Барбарині брати, мабуть, більше для годиться, мали з цього приводу емоційні бесіди з королевичем, а сестрі порадили перебратися якомога далі від Вільна, в замок померлого чоловіка, за три десятки кілометрів від столиці. Таке випробування відстанню нічого в залицяннях Зигмунта-Августа не змінило, а тільки зміцнило його почуття.

    І вже нудними йому стали гульбища й розваги, бо на них не приїздила Барбара. І він щоразу при найменшій нагоді квапився до неї, навіть серед ночі, щоб хоч побачитись, поговорити. Напевно, і він прихилив її до себе не тільки королівським статусом та багатствами. Зигмунт виявився людиною м’якою, романтичною, набожною, у ньому не побачила вона жодної самовпевненості й пихи, таких притаманних великосвітській розбещеній шляхті. Так зародилося кохання, причому для монаршої особи воно, за логікою часу, мало б відігравати далеко не першорядну роль. Однак виявилося зовсім навпаки.

    У цей час королева Бона, мати Зигмунта, довідавшись про пристрасть сина до неіменитої шляхтянки, взялася облаштовувати йому «вигідну» партію. По всіх європейських країнах були розіслані гінці-агенти з завданням знайти для королевича підходящу дружину.

    Микола Рудий і Микола Чорний збагнули, що майбутнє сестри під питанням: навряд чи Зигмунт зможе противитися волі гордовитої і владної матері-королеви.

У важких сімейних радах зійшлися на думці, що Барбара, зважаючи на її почуття, повинна поборотися за щастя.

    Щодо подальшого розвитку подій існує більше здогадів, ніж документальних свідчень. Якоїсь ночі, коли королевич у черговий раз завітав до коханої, в спальню увірвалися брати з оголеними шаблями напоготові. І пригрозили відтяти йому голову, якщо не вчинить достойно і не змиє ганьби. А Зигмунт, подейкують, тут як тут вирішив просити руки Барбари. У передпокої вже чекали… священик і свідок – сестра вдовиці. Звісно, шлюб уклали таємний, але з надією, що знехтувати цим християнським таїнством у подальшому молодий король не насмілиться. Брати залишилися задоволені оборудкою.

    Однак зберегти у таємниці укладений союз не вдалося. Врешті-решт днів через десять після тієї особливої ночі Микола Радзивілл Чорний, дуже зацікавлений у просуванні справи, був посланий з офіційною звісткою від Зигмунта до батьків-правителів. У Кракові переговорив із кількома впливовими особами, чия ворожість до королеви Бони не становила таємниці (єпископ Мацяєвський, гетьман Тарновський), вони малим скласти ядро нової політичної коаліції, що підтримала б Зигмунта. Затим поїхав у Відень, де отримав від імператора Карла Y довгоочікувані і так важко виблагані князівські титули для себе, для рідного брата Яна і двоюрідного Миколи Рудого.

    Це істотно підвищувало статус роду Радзівіллів в очах шляхти, перетворювало Барбару із такої собі «безрідної» красуні-шляхтянки на знатну княжну. Барбара не забуде цієї суттєвої послуги. Микола Радзивілл Чорний не просто здобув право іменуватися князем на Олиці та Несвіжу, а й отримав значні додаткові маєтності, в тому числі поселення, яке на честь знаменної події отримало назву від прізвища власника – Радивилів (ще й тепер у різних документах Радзивілли іменуються як Радзивили, Радивили, Радзівіли; у 16 столітті, в часи Великого князівства Литовського, де роль державної відігравала українсько-білоруська мова, частіше писали «Радивил»).

    Між іншим, Олика на Волині було перше поселення, де я ще підлітком уперше почув і про Миколу Радзивілла Чорного, і про Барбару – їздив туди велосипедом із батьком з мого селища Клевань (біля Рівного) на базари, оглядав старий замок Радзивіллів.

    Висока шляхта, неприхильна до шлюбного вибору молодого короля, почала шукати формальні зачіпки, аби все розладнати. Запеклими противниками такого шлюбу виступили й королева Бона та король Зигмунт І Старий. Вони зажадали від сина, аби скасував своє рішення. Однак він, на загальний подив, не скорився.

    Навесні 1548 року Старий поїхав на сейм і там 1 квітня помер. А вже 17 квітня Зигмунт-Август на сеймі у Вільні офіційно повідомив про свій шлюб з Барбарою і попросив оголосити її великою княгинею. Таке рішення без зволікань прийняли.

    Можна було Зигмунту-Августу вирушати в Польщу для успадкування королівського трону й для коронації.

Завбачливо він вирішив поки що не показувати дружину в Кракові, тож залишив її по дорозі – в замку в Дубинках, за день їзди від Вільна. З нею залишилися мати і Микола Рудий… Та Барбару чекала смуга неприємностей. Сталася кровотеча, яку вона вважала викиднем. В одній із горішніх кутових кімнат провалилася підлога, і Барбара та її брат ледве встигли відстрибнути і врятуватися. Були певні, що то спланований замах. За подібних обставин чоловікова сестра Ядвіга скалічилася на все життя, а той, хто її супроводжував, урятувався тим, що встиг ухопитися за балку. Згодом Зигмунт так само схилявся до думки, що мала місце змова: багато хто бажав укоротити віку Барбарі, вбачаючи в ній підступну претендентку на королівський престол. Почуття закоханих до уваги не бралися.

    На сеймі у Польщі його оголошення про вступ у шлюб із Барбарою не викликало схвалення. Мало того, слово взяли найбільш впливові магнати й почали картати молодого короля за необдуманий крок. Один з них у запалі навіть кинув: «Та я хутчіше погоджуся бачити на польському престолі султана турецького, ніж Барбару Радзивілл». Зчинилася веремія! І тут Зигмунт-Август, завжди стриманий і піддатливий, виявив категоричність: він заявив, що нічого змінити вже неможливо. «Вам би слід просити мене не про те, аби порушував слово, дане дружині, а про те, щоб зберігалося слово, дане кожним із нас. Для мене дорожче слово честі, ніж усі держави світу», – підкреслив молодий правитель.

    Ні інтриги, ні пасквілі, які паплюжили обраницю короля, не допомогли, – Зигмунт наполіг на своєму.

    1 грудня 1550 року 30-літня Барбара Радзивілл була коронована і проголошена королевою Польської держави. Вершина, до якої вона так довго йшла, нарешті, скорилася. Та чи не була це піррова перемога? Закулісні інтриги й злі наговори не стихали, – і не залишали в спокої Барбару й на день. Навіть якщо вірити офіційній версії, померла вона невдовзі, 8 травня 1551 року, від раку, а це могло бути й наслідком частих нервових стресів.

    Разом з тим і серед її сучасників, і в подальшому серед дослідників біографії королеви виявилася дуже живучою думка, що Барбара стала жертвою отруєння, організованого свекрухою Боною, з роду Сфорца, відомого в історії причетністю до державних змов та переворотів. Між іншим, Бона добре зналася на рослинах, отрутах, як італійка мала імпульсивний характер. Ще до версії отруєння: Барбара перед смертю вкрилася наривами, які в дні агонії лопали, наповнюючи кімнату смородом, витерпіти котрий не могли ні лікарі, ні прислуга.

    Барбару поховали не в Краківській усипальниці королів, а, за бажанням чоловіка, у Вільні, біля костелу св. Станіслава. Мати Зигмунта – Бона, розлючена тим, що навіть після смерті дружини син ревно зберігає її пам’ять і їй вірність, розлючено покинула Польщу і виїхала на батьківщину в Італію.

    Через 450 років після смерті Барбари її останки вивчали антропологи і дійшли висновку, що не була вона ідеальною красунею, мала нерівний ніс з горбинкою, вольові риси, які огрублюють обличчя, а все ж, очевидно, ті чари, які світилися в очах, той розум, який промовляв у її словах, здатні були затінити маленькі вади зовнішності.

Її кохання залишило відсвіт в усій європейській історії, а пов’язані з цим маєткові переділи, географічні номінування знайшли відображення і на Волині, зокрема – в становленні міста Радивилова.

Володимир ЯЩУК.\"\"



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *