Вони могли у Дубні чи Радивилові навіть зустрічатись. Де? Ну, скажімо, на залізнич­ному вокзалі. Тут Модест Левицький часто сідав на потяг, бо йому знов і знову мандрівочка пахла, а Леся Українка їхала звичайною транзитною пасажиркою (хоч і  геніальною поетесою).

    Вони могли про Дубно говорити бозна-де, причому не раз і не двічі, позаяк таки добре справді знали це древнє місто. Сталося так, що Леся, молодша від Модеста на п’ять років, увійшла в літературу значно раніше. Зате він теж написав і видав чимало, й досі нетерпеливо чекають видавців його ще не опубліковані «Перша руїна», «Спо­гади лікаря» тощо. Він – автор оповідань та бувальщин, гуморесок і фей­летонів, етюдів, нарисів, п’єс, подорожніх нотаток, газетних статей. Ех, зібрати б усе це та й відтиражувати! Адже ще далекого 1918 року, при житті письменника, планувався його 5-томник (і навіть перший том вий­шов у Черкасах).

У Радивилові одна з вулиць носить ім"я цього своєрідного письменника. І неспроста: у 1900 - 1912 роках він жив і працював лікарем у цьому місті. На той період припадає вихід у світ першої його книжки "Оповідання" (1907 p.).

Народився Модест Левицький 13 (за новим стилем - 25 липня) 1866 року в селі Вихилівка Хмельницької області у графській сім"ї. У 1888 році закінчив історико-філологічний, а в 1893 році - медичний факультети Київського університету. У 1917- 1920 роках письменник підтримував ідею створення самостійної Української держави. Через це в радянський час художня спадщина його замовчувалася, а твори було зараховано до "націоналістичних". Лише 1966 року, до століття від дня народження Левицького, львівське видавництво "Каменяр" випустило книжечку його оповідань. У відомій "Бібліотеці української літератури" 1989 року вийшов том "Українська новелістика кінця XIX - початку XX ст.", у який включено й п"ять його оповідань.

Живучи в Радивилові, Модест Пилипович сприяв пересиланню українських патріотичних книжок зі Львова через кордон у Київ, де на такі видання існувала заборона. У 1911 році за наполяганням письменника було отримано дозвіл від генерал-губернатора на проведення в Радивилові "святочної академії" на честь Тараса Шевченка. Але коли почалося декламування його віршів, поліція вдарила на сполох і учасників зібрання розігнала. У 1912 році Левицький улаштував у м. Кременці (тоді Радивилів входив до Кременецького повіту) виставку-продаж книжок, нелегально розповсюджував заборонені видання. У тому ж році письменника в адміністративному порядку вислали з Радивилова. Але він, оселившись у Білій Церкві, продовжував підтримувати листування з радивилівськими друзями.

Серед відомих людей, яких дав науці наш край, був і Богдан Степанович Боднарський, книгознавець, бібліограф. Народився він 23 червня 1874 p. у Радзивилові (Радивилові), який входив тоді до Кременецького повіту Волинської губернії. Через фінансові проблеми сім"ї за систематичну освіту зміг узятися з деяким запізненням. Лише в 1901 р., уже маючи 27 літ, закінчив юридичний факультет Московського університету, згодом навчався в Археологічному інституті, який закінчив у 1910 p.

Але так склалося життя, що найбільш повно його здібності розкрилися не в юриспруденції і не в археології, а в книгознавчій справі, педагогіці. Причому працьовитість, енергія, аналітичний розум дуже швидко допомогли радивилівцеві завоювати книгознавчу Москву. Боднарський став першим директором Російської центральної книжкової палати (в 1920 p.), директором Російського бібліографічного інституту (в 1921 р.).

Він був тією людиною, яких тепер називають спонсорами, меценатами або й просто благодійниками. Майже всі споруджені в Радивилові на його кошти будинки, простоявши вже близько сотні років, використовуються досі. Мойсей народився 19 грудня 1851 року в містечку Радивилові в бідній єврейській сім"ї Мес. Ім"я отримав на честь діда Мойсея Менделя. Батька звали Акива. Отже - Мойсей Акивович, але за слов"янською традицією у зрілому віці його звали Мойсеєм Якимовичем. А прізвище змінив у юнацькі літа, коли в пошуках щастя опинився в Америці, - далекий родич Гінсбург підказав, що Мес по-англійському звучить погано.

А втім, про все - за порядком. У п"ять років Мойсея за звичаями того часу віддали навчатися в хедер, але інтересу до науки він зовсім не проявляв, часто втікав від своїх учителів. На велику прикрість батьків, які мріяли бачити сина вченим талмудистом. Урешті-решт вони зрозуміли, що з цією мрією доведеться попрощатися, а сина варто хоч би прилучати до торгової справи. У Радивилові громадська думка не була прихильною до перекупників, тому одинадцятирічного Мойсея відвезли до його дядька у Вінницю. Там він і почав заробляти собі на життя, як хлопчик на побігеньках.

Для літературознавців та й, мабуть, для багатьох учителів літератури це - факт далеко не новий. А розповісти про обставини більш докладно підштовхнула згадка в одній з газет: "...в свою першу шлюбну ніч замість того, щоб їхати до дідуся в Одесу, вони мусили втікати через Броди в Галичину". Точніше було б сказати: утікати через Радивилів, бо саме це прикордонне містечко було тим останнім пунктом Росії, де "підозрілого" Івана Франка і його дружину Ольгу ще могли затримати. У Бродах починалася інша країна - Австро-Угорщина, і російські нишпорки вже були безсилі будь-що вдіяти.

Але поїзд із Києва на Львів зупинявся в Радивилові на дві години - потрібно було змінити колеса (різна ширина колій у двох сусідніх державах), до того ж багато часу займали митні формальності, перевірка документів. Для подружжя Франків, яке лише кілька годин перед тим, після весільного обіду в Києві, зібралося в дорогу, ці дві нічні години травня 1886 року були сповнені певної тривоги. Неспроста ж бо відразу після їх від"їзду на допит викликали Трегубових, у яких Франко спинявся на проживання, а також політично активних Житецького, Старицького та інших, котрі побували на весіллі. Навіть священика, який вінчав молодих, звинуватили в тому, що потурав "неблагонадійному".

Його вірші "Тройка" ("Вот мчится тройка удалая"), "Москва" ("Город чудный, город древний"), "Узник" ("Не слышно шума городского"), покладені на музику, свого часу стали популярним народними піснями. За радянського часу вибрані твори Ф. Глинки вийшли в 40-і роки в Петрозаводську. Вони дають досить повне уявлення про громадянську позицію поета, зокрема, в період його приналежності до таємної революційної організації "Союз Благоденства" (1818 - 1821 рр.), про прагнення повчальним словом підносити на належну висоту моральні принципи й ідеали.

Першим етапом у творчому самовираженні Федора Глинки стали його нотатки, зроблені під час походу і бойових дій російсько-австро-французької війни 1805 - 1806 рр. Після закінчення кадетського корпусу майбутній поет був призначений ад"ютантом генерала М.Милорадовича і, незважаючи на слабке здоров"я, стійко зносив безсонні ночі, холод і втому. Більше того, знаходив час вести щоденник, який 1808 року вийшов окремим виданням під назвою "Листи російського офіцера про Польщу, австрійські володіння в Угорщині з докладним описом походу росіян супроти французів у 1805 і 1806 роках". Уже в першому ж листі Федір Глинка зважив за потрібне підкреслити: "...що стосується складу, то я не старався, а можливо, і не міг зробити його витієватим і кучеристим; я прагнув одного, щоб оповіді мої відзначалися простотою й істинністю".

Новорічні клопоти в усі часи були схожі: чим накрити святковий стіл, у колі яких людей у щирому спілкуванні провести особливу ніч. Колись так само, перебуваючи в нашому краї, переймався цим і гетьман Іван Мазепа. У новорічні дні 1706 року випало йому не раз проїхатися з Кременця на Броди, а звідти у Дубно, мабуть-таки, побував і в Радивилові.

Справа в тому, що ще з осені 1705 року, під час Північної війни, йому з козаками, виконуючи завдання Петра І, довелося втихомирювати заворушення на Правобережжі, викликані чварами серед польської шляхти. Квартирував із військом у Дубні. І вже тоді, очевидно, виношував плани зближення зі шведським королем Карлом ХІІ - той міг би стати союзником у прагненні Мазепи протистояти політиці Петра І в Україні.

Ось як про цю сторінку біографії Івана Мазепи розповідає "Історія Русів": "Гетьман, не виходячи з Польщі, розташував війська свої на зимові квартири у частині Галичини і мав головну квартиру в місті Бродах, а звідтіль приходив узимку з легким корпусом до міста Мінська і був при тому в місті Слуцьку, начебто для нарад з польськими вельможами про способи подальшого ведення з шведами війни із кращим, супроти попереднього, успіхом; вернувшись до Бродів, привів він із собою кількасот польських охочих з жовнірства їхнього, нібито прихильних до партії попереднього короля Августа і за гнаних прибічниками нинішнього короля Лещинського..."