Pages

Categories

Search


Трагедія Жабокрицького

by
Квітень 3, 2008
ПОСТАТІ НАШОГО КРАЮ
No Comment
Уперше прізвище цього українського
церковного діяча ХYІІ – початку ХYІІІ століття я зустрів у \”Літописі\”
Самійла Величка, де записано: \”…вся руська волинська шляхта вибрала
з-поміж себе на ту овдовілу Луцьку й Острозьку єпископію одного значного і
заслуженого в Короні, також волинського шляхтича і вченого чоловіка Димитрія на
Жабокриках Жабокрицького, земського луцького писаря…\” Жабокрики, точніше
Великі Жабокрики – колишня назва села Довгалівки. А що Самійло Величко мав на
увазі саме наші Жабокрики, підтверджують луцькі документи судових розглядів,
котрі відбувалися в ХYІ столітті. В них, коли йдеться про Жабокрики, згадуються
і сусідні населені пункти – Теслугів, Борятин, Добровода, Піщанка тощо, а в
з\”ясуванні приватновласницьких стосунків навколо Жабокриків, крім Федори
Свинюської, Марка Журавницького, Тихона Хом\”яка, Олексія Козинського,
князів Максиміліана Вишневецького і Богуша Корецького, брали участь Гурин,
Лесота й Іван Жабокрицькі. Цілком очевидно, що прізвище їхнє походить від назви
маєтку – села Жабокрики.

Уперше прізвище цього українського
церковного діяча ХYІІ – початку ХYІІІ століття я зустрів у \”Літописі\”
Самійла Величка, де записано: \”…вся руська волинська шляхта вибрала
з-поміж себе на ту овдовілу Луцьку й Острозьку єпископію одного значного і
заслуженого в Короні, також волинського шляхтича і вченого чоловіка Димитрія на
Жабокриках Жабокрицького, земського луцького писаря…\” Жабокрики, точніше
Великі Жабокрики – колишня назва села Довгалівки. А що Самійло Величко мав на
увазі саме наші Жабокрики, підтверджують луцькі документи судових розглядів,
котрі відбувалися в ХYІ столітті. В них, коли йдеться про Жабокрики, згадуються
і сусідні населені пункти – Теслугів, Борятин, Добровода, Піщанка тощо, а в
з\”ясуванні приватновласницьких стосунків навколо Жабокриків, крім Федори
Свинюської, Марка Журавницького, Тихона Хом\”яка, Олексія Козинського,
князів Максиміліана Вишневецького і Богуша Корецького, брали участь Гурин,
Лесота й Іван Жабокрицькі. Цілком очевидно, що прізвище їхнє походить від назви
маєтку – села Жабокрики.

З цього ж роду був Дмитро
Жабокрицький, більше відомий в історії Української православної церкви як
єпископ Діонісій. За даними історика церкви Івана Власовського, народився
Дмитро Жабокрицький у Луцьку в другій половині ХYІІ століття. Батько його був
православним, мати сповідувала католицьку віру. Навчався Дмитро в Краківській
академії. Як уже сказано, був земським писарем у Луцьку. Очевидно, не раз
навідувався у свою вотчину – Жабокрики. У 1695 році, після смерті луцького
єпископа Афанасія Шумлянського, православне духовенство, члени братства й
шляхта Луцької єпархії обрали керівником Луцької катедри світського шляхтича
Жабокрицького, відомого своїм ревним ставленням до православ\”я, а також
начитаністю та вченістю. Ще до обрання він сприяв відновленню й облаштуванню
Кременецького Богоявленського братства. Про це знайшов згадку в книзі
\”Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края\” (Санкт-Петербург,
1888).

Після виборів контакти з
Жабокрицьким налагодив сам польський король Ян ІІІ Собєський. Він дав йому
грамоту на цю катедру, і той прийняв чернецтво з ім\”ям Діонісій. Король
мав надію, що своїм доброзичливим ставленням схилить новообраного єпископа до
прийняття унії. Адже через сотню літ після відомої Берестейської унії 1596
року, яка намагалася об\”єднати католицизм і православ\”я, Волинь,
будучи в складі Речі Посполитої, все ще значною мірою зберігала вірність
православ\”ю і не бажала йти на поступки. Наступник Собєського Август ІІ
віддав йому в керівництво Овруцьку архімандрію і монастирі – Гощанський (на
Волині) та Підгорецький (у Галичині). Незгоду з обранням Жабокрицького висловив
львівський єпископ Йосиф Шумлянський, брат померлого Афанасія, адже тимчасово
взяв Луцьку єпархію під своє керівництво, а нове призначення з ним не погодили.
Діонісій Жабокрицький з гідністю зауважив: \”Я тобі не молюся, ти мене й не
помилуй\”.

Уже мало відбутися висвячення
Жабокрицького в єпископи, але церковні чвари взяли гору: в Києві несподівано
знайшли канонічну перешкоду, адже Дмитро свого часу був одружений (із вдовою),
хоч потім із нею розлучився. До того ж хтось пустив поголос, що він мав і
другий шлюб. Висвячення відклали \”до з\”ясування обставин\”,
передали справу на розгляд московського патріарха. Шумлянський міг
торжествувати перемогу. Але й Жабокрицький не збирався здаватися. Привезли
єпископа Йосифа Стойку (із Мармароша), який не став вникати в деталі конфлікту
і висвятив Діонісія. Що тут зчинилося! Якщо раніше лише польська шляхта
забороняла в своїх маєтках визнавати Жабокрицького як єпископа, то тепер
збунтувалися і деякі православні. Польський уряд розпочав судовий процес,
звинувачуючи Діонісія в тому, нібито він обманом дістав королівську грамоту. В
усьому цьому проглядався натиск католицизму на останній осередок
православ\”я в Польщі.

Сім років будучи фактичним
керівником Луцької катедри, Жабокрицький з усіх сил відбивався від нападок,
дотримувався канонів православ\”я. Але врешті-решт його волю зуміли зламати
– в 1702 році він перейшов в уніатство. І відразу ж уніатська церковна верхівка
заявила, що канонічні перешкоди були надуманими, дала факту першого шлюбу
казуїстичне тлумачення, а другий розцінила як недоведений. Королівським
універсалом Жабокрицького затвердили на Луцькій катедрі. Після смерті Йосифа
Шумлянського він отримав в управління уніатські церкви та маєтки уніатських
митрополитів у Київському воєводстві. Але зберігали вірність православ\”ю
настоятель Почаївського монастиря Саєвич та інші ієрархи. Усвідомлюючи значення
втрати Луцької катедри, православні ще більше збунтувалися. Їх підтримали
російські військові, які прийшли в наш край у зв\”язку з війною Росії та
Польщі проти Швеції. З огляду на можливу фізичну розправу Діонісій втікає до
Угорщини.

Повернувся в 1708 році, його
схопили колишні одновірці і віддали росіянам, котрі незадовго перед тим
розорили село Жабокрицького Жерівці біля Овруча, де зберігалися священні речі
Луцького собору. Єпископа Діонісія вивезли в Петербург, а звідти відправили на
Соловки, де з 1711 до 1715 року, до смерті, перебував він у Соловецькому
монастирі. До речі, на засланні до нього приязно ставилися тамтешні
архієпископи холмогорські, українці Рафаїл Краснопольський і Варнава
Волостковський.

Діонісій
Жабокрицький, таким чином, був останнім православним єпископом на Волині за
часів Речі Посполитої, після нього спробували було поставити на єпархію Кирила
Шумлянського, але католицька й уніатська шляхта в Луцьку вже не бажала
відступати із завойованих позицій. І в селах, що нині входять до
Радивилівського району, було запроваджено уніатство. Греко-католицький обряд у
церквах тут утримувався до остаточного розподілу Польщі сусідніми державами в
1795 році.

Володимир Ящук

http://bitep2005.narod.ru/radyvyliv.index.htm



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *